Прощання із нашим Героєм Станіславом Мельничуком...
Спочивай з Богом наш дорогий земляче...
"Я не ховатимусь!", – сказав Станіслав, коли отримав повістку. Йому тоді лише нещодавно виповнилося 24 роки, та він, як справжній чоловік, став на захист України.
Він рано подорослішав та змужнів, став самостійним раніше, ніж однолітки. Він ріс з бабусею, для якої був опорою. А вона була йому як матір.
Хоч його дитинство не було безхмарним, але Станіслава вирізняли життєрадісність, щирість, весела вдача. На його обличчі завжди сяяла привітна усмішка. Про це говорили усі, хто його знав.
Він пройшов військову підготовку у Великобританії. А воював у гарячій точці на "нульовці". Але про це найріднішим не хотів розповідати...
"Мій Станіслав був дуже хорошою дитиною, мав золоті руки, багато чого умів зробити", – крізь сльози розповідає батько Мирослав. Йому страшенно важко говорити, адже втратити сина – величезне горе. З болем продовжив свою розповідь:
– Він вчився на економічному факультеті Чернівецького національного університету. Потім вирішив стати баристою, закінчив курси, знав усе про справжню каву, починаючи від обсмажування зерен. Це заняття йому було до душі, вдосконалював свої уміння, навіть брав участь у професійних конкурсах у Києві та Львові, де здобув третє місце. Працював у Чернівцях. У нього було багато планів... Цей будинок я готував для нього, що не встигав, він сам доробляв. І плитку умів укладати, і столярної справи у мене вчився. Роботи ніколи не боявся... Воювати пішов добровільно, сказав мені, що ховатися чи уникати мобілізації не буде, – розказав тато Героя.
"З усіх моїх друзі, однолітків Станіслав був найсамостійнішим. Піти на війну – це його усвідомлений вибір і справжній чоловічий вчинок, що вимагав великої мужності!", – сказав найкращий друг Максим. І поділився, що останнім часом вони дуже здружилися. Станіслав минулого року повернувся із заробітків з-за кордону. Планували шукати роботу разом. Але 29 липня його мобілізували. Станіслава Мельничука відібрали на військові навчання у Великобританію, де опановував новітні артилерійські системи. Воював у 10-їй гірсько-штурмовій бригаді у районі Бахмута.
"Після навчання він потрапив на передову. У телефонних розмовах Станіслав говорив, що перші два дні на нульових позиціях було дуже важко через постійні потужні обстріли ворога. Але швидко звик, не скаржився, – згадує друг Максим. – Я запитував його: "Як ти, брате?". Він був налаштований по-бойовому та запевняв, що все буде добре. І просив нічого не казати бабусі, щоб не хвилювалася. Вона навіть не знала, що Стас уже на фронті. А 29 жовтня довідався, що його не стало…".
Станіслав був відповідальним і чуйним, піклувався про бабусю, яка замінила йому маму. Про це розповів заступник Рукшинського сільського голови Валерій Мариняк: "Із отриманої зарплати купував побутову техніку для кухні, щоб полегшити їй працю. Говорив, що у майбутньому все облаштує і приведе молоду господиню у дім, тоді бабусі буде легше. Був дуже добрим, тямущим і порядним хлопцем... Це велика втрата для рідних, друзів, усієї громади", – сказав він.
Хоч воїн не мав змоги часто виходити на зв'язок, але був радий отримувати вітання від знайомих рукшинців.
"Станіслав писав мені, що вдячний звістці з рідного села. І що "Незабаром все буде Україна". Я знав його з дитинства як життєрадісного, компанійського і водночас скромного та цілеспрямованого хлопця, який любив футбол, практично виріс на стадіоні. Хочу додати, що коли він повернувся з військової підготовки з Великобританії, то передав звідти у нашу сільську раду теплі і якісні спальники, щоб ми доставили нашим військовим-землякам", – зазначив секретар сільської ради Ігор Гайсенюк.
«Невимовно шкода, що гинуть такі молоді хлопці, яким ще жити і жити… Станіслава я запам’ятав як хорошого учня, який брав активну участь у житті школи – різних змаганнях, конкурсах. Завжди усміхнений і життєлюбний хлопець. Життя змусило його швидко подорослішати. У голові не вкладається, що його вже немає…», – сказав класний керівник Станіслава, вчитель Рукшинського ліцею Віктор Баб'юк.
Також лише добрими словами згадує колишнього учня вчителька цього ж закладу Тетяна Шишковська: «Станіслав був дуже щирим і привітним, мав хист до математики. Навіть після закінчення навчання завжди при зустрічі вітався, запитував як справи. Як би його життя не обірвалося так рано, він би ще скільки міг зробити! Саме такі хороші, розумні молоді люди мають розвивати і розбудовувати нашу Україну. Але у цій страшній війні гине цвіт нації…».
У неділю, 6 листопада, Рукшинська громада провела загиблого воїна в останню дорогу. Люди не стримували сліз, устеляли його шлях квітами.
«Онучку рідненький, мій синочку! Ти ж був для мене, як син! Як же я житиму без тебе?", – гірко ридала над труною внука бабуся Марія. – "Ти ж казав мені, що на навчанні у Коломиї, а сам був у гарячій точці на сході! Як же тяжко, що ніколи не побачу тебе, не почую твого голосу!».
Але якби не такі хоробрі хлопці та дівчата, наші захисники та захисниці, то напевно вже б не було України. Бо лютий ворог не знає жалю, хоче знищити українців як націю, зрівняти із землею міста і села. Тому усі ми глибоко вдячні всім, хто мужньо та самовіддано боронить нас від окупантів. І маємо пам’ятати кожного і кожну, хто віддав найдорожче – життя, захищаючи рідну українську землю від рашистської навали.
Пам'ять про Станіслава Мельничука – воїна світла, самовідданого та хороброго захисника – житиме у наших серцях. Як і його щира усмішка і ясний погляд, які закарбуються назавжди. Нехай його душа знайде мир і спокій.
